«Паліатив — це не про доживання, а про підтримку». Медсестра розповіла про нестачу персоналу, ліків і роль громад

Паліативна допомога в Україні потребує системного розвитку, адже в умовах війни кількість пацієнтів, які її потребують, зростає. Про це в інтерв’ю телеканалу “Перший Західний” розповіла Ольга Іванчина — старша медична сестра багатопрофільного стаціонарного (паліативного) відділення Соснівської міської лікарні Шептицької міської ради, голова незалежної первинної профспілкової організації та активістка Медичного Руху “Будь як Ми”.

За її словами, у стаціонарі лікарні функціонує 100 ліжок, з яких 48 фактично використовуються для паліативної допомоги, хоча офіційно пакет НСЗУ передбачає значно меншу кількість.

Пацієнтів, які потребують паліативної допомоги, набагато більше. Ми кладемо їх і на терапевтичні ліжка — прокапали, підтримали і відпускаємо додому, якщо є куди, — пояснює вона.

У відділенні перебувають 30 пацієнтів на паліативних ліжках і ще 18 людей, які фактично живуть у лікарні. Значна частина з них — внутрішньо переміщені особи, самотні люди, яких нікому забрати.

Це люди після інсультів, з ампутаціями через цукровий діабет, онкохворі. Вони одинокі, їм просто нікуди йти, — каже Іванчина.

Фінансування перебування таких пацієнтів частково бере на себе міська рада, також допомагають волонтери. Водночас система залишається формально обмеженою: за правилами НСЗУ стаціонарне лікування триває до 180 днів, після чого пацієнта потрібно виписати, навіть якщо він не має альтернативи.

Ольга Іванчина наголошує, що паліативну допомогу часто плутають із хоспісом.

Хоспіс — це коли людина доживає. А паліатив — це знеболити, підтримати, навчити заново ходити, дати реабілітацію, наскільки це можливо: ходунки, візок, — пояснює вона.

Водночас хоспіси також потрібні, адже частина пацієнтів у відділенні фактично перебуває саме в такому статусі.

У громаді працює і мобільна паліативна допомога, яка виїжджає до пацієнтів додому. Проте, за словами медсестри, цей формат має суттєві обмеження.

У мобільній паліативній допомозі немає ні харчування, ні медикаментів. Тому ми забезпечуємо пацієнтів за кошти, які заробляємо по іншому пакету НСЗУ, — каже вона.

Лікарня має пересувний кардіограф, УЗД-апарат, стоматологічну установку, але перелік медикаментів для знеболення залишається мінімальним і потребує розширення.

Кадровий голод і виснаження персоналу

Наразі у відділенні працює 14 медсестер на 100 пацієнтів та лише 9 санітарок, що, за словами Іванчини, критично мало.

Санітарки самі підіймають пацієнтів, миють, переодягають. Це дуже важка фізично і психологічно робота. Є ті, хто не витримує і йде ще до кінця робочого дня, — розповідає вона.

У лікарні працює психолог, який допомагає і пацієнтам, і персоналу, однак через навантаження медики не завжди мають змогу просто поговорити з кожним хворим.

Страйк, боротьба за лікарню і звʼязок з шахтарськими профспілками

Ольга Іванчина має активну громадську позицію, є профспілковою активісткою та учасницею Медруху. В 2021 році вона була серед ініціаторок страйку на захист лікарні, де її відділення вивели на простій через пандемію. Ользі вдалося відновити роботу медзакладу, де вона залишилась працювати до 2025 року. Вона змінила місце роботи, бо її покликали на більш перспективну посаду. До того ж керівник за новим місцем роботи більш схильний й прислухатись до профспілок. На запитання про поєднання роботи й громадського активізму Іванчина відповідає прямо:

Директор знає: якщо треба, я піду під міську раду, під обласну. Я дзвоню волонтерам, прошу — і вони дають. Я не відступлю.

Вона переконана, що паліативну допомогу потрібно розвивати на державному рівні: відкривати більше відділень, вкладати кошти в ремонти, ліфти, умови праці та підвищення зарплат для медсестер і санітарок.

За словами Іванчини, необхідно повернути доплати за напруженість праці, зокрема для санітарок, і дати керівникам лікарень реальні важелі для преміювання персоналу.

Водночас вона визнає, що короткострокове майбутнє медицини виглядає загрозливим через кадровий відтік і недостатню увагу держави.

Ольга Іванчина також виступила проти закриття шахт на Львівщині, наголосивши, що сама походить із шахтарського міста, а її чоловік був шахтарем до того, як пішов боронити Україну.

Вона зазначила, що під час страйку на захист лікарні шахтарські профспілки підтримали медиків, і ця солідарність для неї має принципове значення.