До другої річниці російського повномасштабного вторгнення медики розповідають про те, як змінилось їхнє життя через війну, якими стали умови праці та чого вони прагнуть заради покращення.
Оксана Слободяна, медсестра, голова Медичного Руху “Будь як Ніна”
Я на звʼязку з медиками, які на окупованих територіях України, не можу сказати з яких міст і лікарень, щоб не нашкодити людям. Вони усі кажуть, що бачать і слідкують, підтримують і з нетерпінням чекають повернення. Їм дуже важко психологічно, а також матеріально, бо були звернення, що вже 4 місяці не отримують зарплату, важко виживати й незрозуміло, що робити надалі. З одною медсестрою я втратила звʼязок, сподіваюсь що у неї все добре, страшно думати про погане.Нам потрібно обовʼязково сформувати фундамент для підтримки наших медиків після перемоги й ця підтримка має бути ментальною, фізичною і матеріальною.
Наразі Оксана перебуває на профспілковому конгресі в Польщі, де закликає підтримати українських медиків та нашу країну.
Ніна Козловська, медсестра, засновниця Руху “Будь як Ніна”
Після початку війни продовжилась те саме в медицині, що було й до цього – скорочення персоналу, перекидання навантаження на тих, хто лишився. Зрештою люди працюють за двох-трьох, якщо не за шістьох. До того ж багато де платять мінімальну зарплату замість належних 13500 грн. Відповідно люди самі звільняються і вже можна бачити багато оголошень про те, що на роботу потрібні медики. Але все менше людей погоджуються на такі умови. Ми зустрічалися з головою парламентського комітету щодо охорони здоровʼя Михайлом Радуцьким і піднімали питання навантаження кількості пацієнтів на медиків. Він сказав, що це питання має вирішуватись скрізь на місцях. Але так не має бути, має бути міністерський наказ, щоб головні лікарі не могли зловживати й порушувати норми. Так само має бути з мінімальною виплатою в 13500 грн. Не має бути механізмів, які б дозволяли обходити цю норму. І вона має бути стартовою ставкою, в неї не мають входити надбавки за вислугу років, нічні зміни та інше. Це має оплачуватись окремо.
uhr.org.pl
Яна Демчук, активістка Руху “Будь як Ніна”, через війну була змушена виїхати з України
Далеко не всі наші медики, що опинились через російську агресію за кордоном, можуть працевлаштуватись. Багатьом було треба одразу треба йти працювати, щоб утримувати дітей. Тому наші жінки, попри високу кваліфікацію, йшли в санітарки, на заводи й так далі. Але у кого є можливість витратити декілька років на додаткове навчання та нострифікацію, а переважно це молодь без дітей й у країнах, які надають мінімум для проживання, то там наші медики стають цінними кадрами й перед ними відкриваються зовсім інші перспективи. З однієї сторони пишаєшся ними й радієш, що їхня доля буде іншою. А з іншої — боляче, що наша країна втрачає найкращі кадри. І це відбувається через недолуге керівництво системою охорони здоровʼя і реформам, які максимально відірвані від реальності, в якій живуть українські медики.
Медсестра з прифронтової території
Я працюю в поліклініці, фронт від нас в 4-5 кілометрах, поруч окупована атомна електростанція. Постійно бахкає, постійні тривоги, частина міста зруйнована. Часто під час прийому чуємо прильоти, кабінет ходуном ходить. Але ми продовжуємо роботу. На щастя, у нас немає затримок зарплат, їх повністю виплачують. Але прифронтові нам не нараховують. Колишнє керівництво медзакладу взагалі готовило, що час, який ми проводимо в бомбосховищі, буде вираховуватись з зарплат. Але зараз адміністрація змінилась. Побачимо чи вплине це на зарплати та прифронтові виплати. Загалом багато людей виїхало, але є пацієнтки. Майже кожен день хтось приходить ставати на облік. Народжуються діти. Життя продовжується і ми віримо, що скоро від нас відженуть загарбників.
Медичний Рух “Будь як Ніна” продовжує свою боротьбу, підтримуючи український народ у визволенні від окупантів, і українських медиків у їхніх вимогах кращих умов праці та пошани.
